Андрій Бондар

29.02.2012 15:40

Комплекс провини

Мій німецький приятель Олаф пише роман. Дія його відбувається у міжвоєнному Києві. Як чоловік акуратний він не може собі дозволити просто віддатися фантазії, тому збирається приїхати і все подивитися сам. Звісно, йому доведеться побачити не лише те, по що він приїхав. Але все йому тут насправді не потрібно.

Олафа цікавлять лише під'їзди та квартири перших соціалістичних новобудов, які вціліли після Другої світової. А якщо пощастить, то й залишки колишнього побуту — старі труби, багаторічні нашарування фарби, меблі та речі. Справжнім подарунком долі він би вважав зустріч із людиною, яка бачила той Київ на власні очі й зберегла тверезий розум, щоби про нього розповісти.

Мені страшенно кортить прочитати цей роман. Уже навіть тому, що мало кому вдавалося по-справжньому вхопити дух сучасного Києва, який для багатьох письменників служив або місцем кар'єрного підвищення, або осоружним засланням, або спальним мішком. Тобто залишався назавжди чужим, вимушеним містом, де можна було облаштувати свій побут і далі собі писати про хату край села чи вірші про полонину.

Олаф — корінний берлінець. Він знає і любить своє місто, як мало хто з киян — уявних чи реальних — любить Київ. Любить настільки сильно, як людина, що свого часу втекла зі східної його частини в західну. Мене завжди цікавила ця фантастична зміна. Як можна переїхати з однієї частини до іншої й потрапити в цілковито інший світ? Це зовсім не те, що переїхати з Троєщини на Печерськ, де різний культурний шар і висота стель. Це водночас ніби побував у двох різних вимірах, не виходячи з квартири.

У цій історії я вбачаю дивну іронію. Колись земляки Олафа розбомбили і знищили вщент Київ. Тепер він приїздить сюди, аби бодай в уяві його відбудувати. Не знаю, чи живе в ньому якийсь комплекс провини. Можливо, я наважуся в нього про це спитати. Щоб хоч якось почати спокутувати свій.

Андрій БОНДАР

Original: http://gazeta.ua/articles/bondar/_kompleks-provini/424892

Mein deutscher Freund Olaf schreibt an einem Roman. Die Handlung spielt im Kiew der Zwischenkriegszeit. So exakt wie er ist, kann er nicht einfach seiner Phantasie ihren Lauf lassen, deshalb plant er eine Reise nach Kiew, um sich alles mit eigenen Augen anzusehen. Natürlich wird er nicht nur das zu sehen bekommen, was er erwartet. Aber alles hier braucht er ja auch gar nicht.

Olaf interessiert sich nur für die Aufgänge und Wohnungen der ersten sozialistischen Neubauten, die den Zweiten Weltkrieg in Kiew überstanden haben. Mit einigem Glück hofft er auch Überreste des damaligen Alltags zu finden - alte Rohre, Farbschichten aus vielen Jahren, Möbel und Gegenstände. Ein wahres Geschenk für ihn wäre die Begegnung mit Menschen, die das Kiew von damals mit eigenen Augen gesehen haben und trotzdem bei gesundem Menschenverstand geblieben sind, so dass sie davon erzählen können.

Ich bin unheimlich gespannt auf diesen Roman. Schon deshalb, weil es bisher kaum jemandem gelungen ist, den Geist des heutigen Kiew wirklich zu erfassen. Die Stadt diente vielen Autoren nur als Ausgangspunkt für ihre Karriere, als verhasster Verbannungsort oder als Schlafsack. Sie blieb immer fremd, ein Zwangsort, an dem man sich einigermaßen einrichten konnte, um weiter über entlegene Idyllen und Gebirgstäler zu schreiben.

Olaf ist gebürtiger Berliner. Er kennt und liebt seine Stadt, wie kaum jemand von den Kiewern - ob imaginär oder real - Kiew liebt. Er liebt Berlin so sehr, wie nur jemand, der damals vom Osten in den Westen geflohen ist, es lieben kann. Mich hat dieser phantastische Wechsel immer fasziniert. Wie kann man von einer Seite auf die andere wechseln und in eine völlig andere Welt gelangen? Das ist etwas anderes, als aus der Trojeschtschina nach Petschersk zu ziehen, die sich kulturell und von der Deckenhöhe unterscheiden. Es bedeutet vielmehr, in zwei Welten gleichzeitig zu leben, ohne die Wohnung zu verlassen.

Diese Geschichte hat für mich eine seltsame Ironie. Es waren Olafs Landsleute, die Kiew einst bombardiert und dem Erdboden gleichgemacht haben. Heute kommt er hierher, um es - und sei es auch nur in der Phantasie - wieder aufzubauen. Ich weiß nicht, ob er einen Schuldkomplex hat. Möglicherweise werde ich ihn danach fragen. Und wenigstens irgendwie damit anzufangen, meinen eigenen abzuarbeiten.